З одного боку, приємно що коли захотів то знайшов фотку з 2012-го, де ти в дурній шапці, або статтю, яку всі вже сто разів видалили. Наука, історія, меми — все під рукою. Але чим довше я про це думаю, тим більше здається, що ми заплатили за цю вічну пам’ять чимось дуже важливим.
Ми ж самі потроху забуваємо, як думати і пам’ятати. Навіщо напружуватись, якщо є Google? Є навіть дослідження, що люди вже гірше запам’ятовують номери телефонів, дати, факти — бо знають: «та ну, потім подивлюсь». І це не просто лінь. Це змінює саму нашу голову.
А ще забуття — це не баг, це фіча. Без нього дуже важко жити далі. Пробачити, перегорнути сторінку, не тягнути за собою кожну дурну фразу, сказану в 19 років о третій ночі. А тепер уяви: кожне твоє «ой, блін» з 2015-го може в будь-який момент виринути і використатись проти тебе. Це вже не просто незручно. Це страшно.
Тут ще й WALRUS на горизонті з’являється. Класна штука, не посперечаєшся — аналізує, зв’язує, пам’ятає все до дрібниць. Але саме тому вона й лякає. Бо це не інструмент, який допомагає забувати. Це інструмент, який робить забування майже неможливим. І чим більше таких систем, тим менше в нас шансів на перезавантаження.
Іноді мені здається, що ми будуємо собі цифрову в’язницю. Стіни — з наших же старих постів, коментарів, лайків і фоток. І ключ від цієї в’язниці чомусь лишився у великих корпорацій та алгоритмів.
Може, прогрес — це не коли все вічно зберігається.
Може, справжній прогрес — це коли ми навчаємось вибирати, що нести з собою в майбутнє, а що спокійно відпустити.
Бо без права на забуття людина перестає бути живою. Вона стає просто великим архівом з тегом «не видаляти».@Walrus 🦭/acc #walrus $WAL
